На Чукотці влітку тепло, часом навіть спекотно. Сезон проведення пішо-водних походів та дослідницьких експедицій вважається відкритим.

Аеропорт міста Егвекінота має загадкову назву “Залив Хреста”. Саме звідси почали ми свою невеличку експедицію з метою доторкнутися до історії освоєння тутешніх місць. До узбережжя Колючинської губи Північно-Льодовитого океану ми дісталися гелікоптером. Там на нас очікувало знайомство з нехитрим, проте навченим віками життям місцевих жителів, і, звичайно ж, ми залюбки поринули у світ дикої природи Чукотки, що й у прямому, й у переносному розумінні знаходиться на краю землі…

В оточенні двох величних океанів, Північно-Льодовитого і Тихого, розстелилася Чукотка на краю Євразії, поруч з Америкою, між материками Старого та Нового Світу. До морей Північно-Льодовитого океану належать Східно-Сибірське і Чукотське, до Тихого океану — Берінгове море. Ці моря, що всі вони омивають Чукотку, об’єднані Берінговою протокою. Посеред протоки — державний морський кордон між Росією та США, а на додачу — меридіан, навколо якого зигзагом проходить Міжнародна Лінія зміни дат. І чукотський ранок завжди на добу попереду американського. До того ж, Чукотський автономний округ розташовано у Східній і Західній півкулях. Ця територія одночасно арктична, далекосхідна, тихоокеанська і навіть трохи північноамериканська. Через вікна своїх домівок дивиться Чукотка і на Азію, і на Америку.

Перші враження приходять під гаслом “незвичайне у звичайному”. Паливом для бівачного вогнища є великі стовбури дерев. Це так званий плавник — дерева-мандрівники, чиє життя минуло у сибірській тайзі, а вже потім води великих річок винесли їх в океан, а шторми згодом викинули на берег.

Протягом тисячоліть деревина була головним і чи не єдиним матеріалом, з якого будували кораблі для відважних мореплавців, на яких чекали і яких вабили недосліджені землі.

Залишки одного з таких суден — шхуни Полар Бер — до сих пір збереглися на узбережжі, мовчки оповідаючи про драматичний похід золотошукачів на голові з капітаном Свенсоном до берегів Чукотки на рубежі 19-20 століть.

Втім, і зараз, сто років потому, змін тут небагато. Хіба що на місце дерев’яних байдар прийшли моторні човни, та спорядження мандрівників стало значно практичнішим.

Славу Чукотського краю, окрім життєвої мудрості чукчів, складають оленячі стада, моржеві ікла, хутро і риба. Але, як і з будь-якою скарбницею нашої планети, господарська діяльність довгий час зводилася лише до бездумної експлуатації природних багатств. Ще з середини XVII сторіччя тут виникають морські промисли з видобутку «риб’ячого зуба», як ще називали ікло моржа. Місцеві кочові племена були вимушені безперервно розширювати видобуток звіра і птиці для задоволення потреб ненаситного ринку. І, розростаючись, світовий ринок все сильніше здавлював своїми лещатами груди чукотських просторів. Зараз боротьба з браконьєрством і безжальною експлуатацією ресурсів краю нарешті набирає обертів, але доки важко сказати, холості вони чи ні.

Територія Чукотського автономного округу — близько 750 тисяч квадратних кілометрів. Це більш ніж розміри будь-якої з держав Західної Європи. А ось відстань від Чукотки до Америки невелика. Якщо в ясні дні дивитися з крайньої східної точки Росії, високого і крутого мису Дежнева, на схід, то на протилежному боці Берінгової протоки можна побачити низовинні береги мису Принца Уельського. Це вже інший материк — Північна Америка. Варто рівню моря опуститись лишень на 50 метрів, на місці північноберінгоморських островів утвориться сухопутний перешийок, що об’єднає два континенти. Вчені переконані, що у далекому минулому такий міст був насправді, і називають його Беренгійська суша. В усякому разі, Чукотка дивовижно поєднує в собі північноамериканські риси з азіатськими, тихоокеанські — з арктичними, океанічні, — з континентальними і полярними.

Серед чукчів і коряків помітно виділяються приморські осілі групи, які займаються рибальством і полюванням на морського звіра, вони називають себе «анкалин», і групи кочових оленярів, самоназва яких — «чаучу» або «чавучу», що й означає — «оленяр».

Не дарма мій народ
спрадавна вважав,
що олень їх життям
і радістю став.
В стаді нове теля —
в людях свято весь день.
Серце тундри — олень!
Пісня тундри — олень!

Рядки чукотського поета Володимира Тинеськина — найпростіша найдоступніша і єдино вичерпна картина життя цих чистих людей.

Вже 25 тисяч років тому північний схід Азії заселяли палеоазіатські народи — нащадки прадавнього населення Землі. До них належать чукчі, коряки, ітельмени і юкагири, мови яких виявляють між собою деяку близькість. Схожий і устрій їхнього життя, який майже не змінився впродовж років: жінки улаштовують житло, виховують дітей і доглядають за вогнищем, а чоловіки піклуються стадами оленів, примножують мудрість століть і забезпечують своє місце в тутешній природі. Люди давно стали її органічною — і невід’ємною — частиною.

Вражає те, що це відчуття єднання зі світом тундри передалося і нам. І лише зараз, коли минуло стільки часу, передивляючись ці кадри і поринаючи в спогади, усвідомлюєш, що головною метою цієї подорожі було саме єднання з природою. А зовсім не спроби пошуку нібито знайдених тут міфічних слідів літака Леваневського, що назавжди зник з радарів 13 серпня 1937 року під час перельоту Москва-Фербенкс, що на Алясці.

Історична самоназва чукчів — «луораветлан», що в перекладі означає «справжні люди». І цей народ мисливців, чия реальна постать давно похована під цілим оберемком анекдотів, продовжує своє справжнє життя. Чукотка, яка відокремлена від України десятьма годинами та половиною земної кулі, ще раз довела нам, що поняття «цивілізована людина» і «справжня людина» мають не просто різні, а воістину полярні значення. Цей східний куточок Євразії, як нам здається тепер, зовсім навіть не край світу, але його центр. І ми ще не раз згадаємо його з особливою ніжністю. По-справжньому.

30.03.2015